Аса, розслаблено і байдуже, лежав на моєму ліжку, спустивши ногу, і дивився десь у стелю. Лумах, хоч і не стрекотіла, як зазвичай, і, ймовірно, почувалась ніяково, чомусь, не йшла і виглядала доволі спокійно. І лише одного мене, здається, роздирала тривога. Невже жоден з них не розуміє, що усе наше звичне життя висить на волосині, котра може обірватись, всього лиш, від приходу іще одного, неочікуваного гостя? Найбільше мене обурював Аса, майже, до образи, до гніву, і навіть попри десятиліття розлуки. Він став настільки чужим, що йому глибоко байдуже через які дрібниці він перекреслює всі наші прагнення і старання, всі плани на майбутнє? Для чого він прийшов? Є якась мета, небезпека - то нехай скаже. Але він просто палить, ніби забіг пекинутись словом на півгодинки.
І раптом мені вчувся шерех за вікном. Серце завмерло, а в голові застукали молоточки - те, чого ми боїмось найбільше, зазвичай, витає біля нас найближче.
Аж тут, нарешті, Аса якось зреагував на ситуацію. Зірвався з місця, пригинаючись, загасив свічі і потягнув Лумах до підлоги. В переляку я механічно зробив те саме. Було таке враження, що Аса цього чекав або ж, принаймні, знає, що коїться. Ріхам же міг лишень боятись - панічно, розпачливо, паралітично.
До нори намагались вдертись, не боячись галасу, але й не зчиняючи його. Вікном, двері ж бо були міцні. Їх було немало, але сам факт появи чужинців у лісі був абсурдним. Ніхто, ніколи не смів втручатись у густі, старезні, запустілі на вигляд, але повні пильних очей, що не залишать твого візиту непоміченим для своїх і для тебе самого, лісів.
Це усвідомлення зламало останню волю Ріхама - стовпи впевненості похитнулись.
"Де двері до другого виходу?" - шепнув Аса.
Першою зорієнтувалась Лумах. Зрозумівши, що їй підтримка не потрібна, Аса взявся за Ріхама і поволік його до виходу.
Немає коментарів:
Дописати коментар